Верховний Суд України 07 червня 2026 року у справі № 260/6699/24 поставив крапку в резонансній багаторічній справі за позовом колишнього першого заступника голови Служби зовнішньої розвідки та експосадовця СБУ Сергія Семочка до журналістів-розслідувачів.
Касаційна інстанція повністю відхилила позовні вимоги Семочка та визнала, що матеріал Дениса Бігуса і Лесі Іванової, опублікований у межах проєкту Bihus.Info та трансляції на 24 Каналі, не виходив за межі допустимої критики публічних осіб.
Судовий спір тривав із 2019 року. Його причиною стало розслідування програми «Наші гроші з Денисом Бігусом» авторства Лесі Іванової, яке вийшло в ефір восени 2018 року. У сюжеті журналісти порушили тему ймовірного впливу СБУ на закупівлі препаратів для діалізу. Також вони оприлюднили дані про статки родини Сергія Семочка: елітну нерухомість під Києвом вартістю близько 8 мільйонів доларів, наявність російських паспортів у дружини та інших родичів, а також регулярні поїздки до окупованого Криму.
Семочко просив визнати цю інформацію недостовірною, спростувати її та стягнути 500 тисяч гривень моральної шкоди з телеканалу «24» (ПрАТ «ТРК Люкс»), а також із журналістів Дениса Бігуса та Лесі Іванової.
У листопаді 2024 року Голосіївський районний суд Києва частково задовольнив позов. Журналістів зобов’язали спростувати низку тверджень і виплатити по 1666 гривень моральної шкоди. Проте вже у квітні 2025 року Київський апеляційний суд повністю скасував це рішення, відмовив Семочку в позові та зобов’язав його повернути стягнуті кошти і компенсувати судові витрати. Після цього адвокатка ексрозвідника Катерина Смирнова оскаржила постанову апеляції до Верховного Суду.
Колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду визнала рішення апеляційної інстанції законним і обґрунтованим. Верховний Суд відхилив доводи Сергія Семочка з кількох причин.
По-перше, суд встановив, що докази щодо паспортів РФ існують. Журналісти надали належні підтвердження того, що родичі Семочка мають російське громадянство. Серед них були копії паспортів з ІПН РФ, а також офіційні листи СБУ та судові ухвали, які підтверджували громадянство країни-агресора у цивільної дружини Тетяни Лисенко, її дітей та зятя.
По-друге, суд зазначив, що журналісти не зобов’язані використовувати лише юридичні терміни. Семочко наполягав, що згадані особи формально не є членами його «сім’ї». Однак суд пояснив, що у публіцистичному тексті слова «родина» або «родичі» можуть вживатися у широкому значенні — як коло осіб, пов’язаних із посадовцем через цивільну дружину, з якою він проживає та має спільну дитину. Така інформація, за висновком суду, має суспільне значення.
По-третє, Верховний Суд наголосив, що оціночні судження не підлягають спростуванню. Вислови на кшталт «родина… тусить в анексованому Криму» чи «паспорт з куркою» суд визнав сарказмом, метафорами та оціночними судженнями, які неможливо перевірити на відповідність дійсності. Так само твердження про вартість нерухомості «близько 8 мільйонів доларів» було визнане журналістським припущенням, зробленим на основі ринкових даних.
По-четверте, суд підкреслив, що високопосадовці мають толерувати ширшу критику. Верховний Суд вказав, що Сергій Семочко як керівник ключового підрозділу СБУ є публічною особою високого рівня. Тому межі допустимої критики щодо нього значно ширші, а суспільство має право знати про його статки та спосіб життя.
У підсумку Верховний Суд залишив касаційну скаргу Сергія Семочка без задоволення. Постанова набрала законної сили з моменту ухвалення — 17 червня 2026 року — і оскарженню не підлягає. Усі судові витрати покладено на позивача.
Захист журналістів, який представляв адвокат Роман Васильняк, зі свого боку наголошував, що позов мав ознаки SLAPP — стратегічного позову проти участі громадськості, спрямованого на залякування та помсту за розслідування. Суд підтвердив право преси виконувати роль «сторожового пса демократії».