Боєць із Тернопільщини Михайло Торченюк, який пробув у полоні понад три роки, повернувся додому і поділився пережитим. У ексклюзивному інтерв’ю Суспільному він розповів, як опинився в неволі, що допомагало йому не втрачати надію, а також пояснив, чим, за його словами, чеченський полон відрізнявся від російського.
Михайло Торченюк родом із села Великі Млинівці на Кременеччині. Зараз він мешкає разом із сім’єю у селі Травневе Збаразької громади. До початку повномасштабної війни працював у сільськогосподарському товаристві. Восени 2022 року став на захист України: спершу служив у роті охорони Збаразького територіального центру комплектування, а потім його направили на Донеччину до 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади.
Як розповів військовий Суспільному, після того, як він зареєструвався і став на облік, проходив службу у Збаразькому ТЦК в роті охорони. Згодом його відправили на Донецький напрямок, у Бахмутський район. Там він служив у 10-й окремій гірсько-штурмовій бригаді. Під час штурму восьмеро його побратимів загинули на місці.
У березні 2023 року під час боїв Михайло зазнав поранення голови й потрапив у полон. Він згадує ті події невиразно: пам’ятає, що його кудись везли і вели. За його словами, він був на нульовій позиції. Восьмеро військових загинули на місці, і їх звідти не вивезли. Ще двох із контузією намагалися евакуювати. Факту їхньої смерті він не бачив і довести цього не може, однак знає, що вони також загинули.
Після захоплення Михайла разом з іншими українськими військовими утримували в Чечні. Спочатку він перебував у відділку поліції в Грозному, а потім понад рік — у підвалі.
За словами захисника, полонені могли дивитися телевізор і стежити за новинами про обміни. Він зізнався, що, з одного боку, було розчарування через те, що обмінювали не їх, а з іншого — радість за звільнених побратимів. Також у полоні їм казали, що українська сторона не хоче їх забирати.
Найбільше Михайлу запам’яталося ставлення чеченців до українських військовополонених. Він каже, що чеченський полон відрізняється від російського. За його словами, у Чечні теж була війна з Росією, а Грозний був повністю розбомблений. Через це чеченці негативно ставляться до росіян, а до українців у певній мірі виявляють співчуття і повагу. Ті, хто охороняв полонених, приносили їм із дому продукти, консервацію та одяг.
Михайло наголосив, що витримати неволю допомагала підтримка побратимів. За його словами, вони трималися один за одного і не дозволяли собі зневіритися. Він також зазначив, що перебував не в найгірших умовах. Напередодні зустрів побратима з Шумська, який був у полоні рік і вісім місяців на зоні, де їх били електрошокерами та знущалися. Сам Михайло розповів, що їх не допитували, не мучили і насилля щодо них не було. Він зізнався, що досі не може повірити, що вже вдома.
Додому Михайло Торченюк повернувся 24 квітня 2026 року під час обміну військовополоненими. Він каже, що до останнього не вірив у своє звільнення. За його словами, полонених вишикували, зачитали списки і сказали, що вони їдуть додому. Остаточно вони повірили в це лише тоді, коли побачили білоруські номери.
Поки Михайло перебував у полоні, у нього народилася внучка Вероніка. Побачився з нею він уже після звільнення, під час реабілітації. Військовий розповів, що два тижні поруч із ним на реабілітації була дружина, яка дуже його підтримувала. Також він спілкувався з дітьми та внучкою і назвав це кращим за будь-які ліки.
Зараз захисник проходить подальшу реабілітацію на Тернопільщині та поступово повертається до мирного життя.