Військовий із Тернопільщини Михайло Торченюк, який пробув у полоні понад три роки, повернувся додому і розповів про пережите в ексклюзивному інтерв’ю Суспільному.
Михайло Торченюк родом із села Великі Млинівці на Кременеччині. Нині він живе із сім’єю у селі Травневе Збаразької громади. До початку повномасштабної війни працював у сільськогосподарському товаристві, а восени 2022 року став на захист України. Спершу служив у роті охорони Збаразького територіального центру комплектування, після чого його направили на Донеччину до 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади.
Як розповів військовий Суспільному, після реєстрації та взяття на облік він проходив службу у Збаразькому ТЦК, у роті охорони. Згодом його відправили на Донецький напрямок, у Бахмутський район, де він служив у 10-й окремій гірсько-штурмовій бригаді. Під час одного зі штурмів восьмеро його побратимів загинули на місці.
У березні 2023 року, під час боїв, Михайло дістав поранення голови і потрапив у полон. За його словами, спогади про той момент залишилися нечіткими: він лише смутно пам’ятає, що його кудись везли та вели. Військовий був на нульовій позиції. Він також пригадав, що восьмеро військових загинули на місці, і їх звідти не вивезли. Ще двох із контузією намагалися евакуювати, однак, як сказав Михайло, факту смерті він не бачив і довести цього не може, але знає, що вони також загинули.
Після захоплення його разом з іншими українськими військовими утримували в Чечні. Спочатку це був відділок поліції в Грозному, а потім понад рік — підвал.
За словами захисника, полонені могли дивитися телевізор і стежити за новинами про обміни. Він зізнався, що такі звістки викликали суперечливі почуття: з одного боку, було розчарування через те, що обмінюють не їх, а з іншого — радість за звільнених побратимів. У полоні їм також говорили, що українська сторона не хоче їх забирати.
Окремо Михайло згадав ставлення чеченців до українських військовополонених. За його словами, чеченський полон відрізнявся від російського. Він пояснив це тим, що у них теж була війна з Росією, а Грозний був повністю розбомблений. Як розповів військовий, чеченці негативно ставляться до росіян, а до українців у певній мірі виявляють співчуття і повагу. Ті, хто їх охороняв, приносили з дому продукти, консервацію та одяг.
Михайло наголосив, що в неволі вистояти допомагала підтримка побратимів. Вони трималися разом і не дозволяли собі втрачати віру. Він зазначив, що їхні умови були не найгіршими. Напередодні він зустрів побратима з Шумська, який провів у полоні рік і вісім місяців на зоні. За словами Михайла, тих полонених били електрошокерами і знущалися з них. Їх же не допитували, не мучили, і насилля щодо них не було. Військовий зізнався, що досі не може повірити, що вже вдома.
Додому Михайло Торченюк повернувся 24 квітня 2026 року під час обміну військовополоненими. Він каже, що до останнього не вірив у своє повернення в Україну. За його словами, полонених вишикували, зачитали списки та повідомили, що вони їдуть додому. Остаточно вони повірили в це лише тоді, коли побачили білоруські номери.
Поки Михайло був у полоні, у нього народилася внучка Вероніка. Побачитися з нею він зміг уже після звільнення, під час реабілітації. Військовий розповів, що два тижні поруч із ним на реабілітації була дружина, яка дуже його підтримувала. Він також спілкувався з дітьми та внучкою і сказав, що це краще за будь-які ліки.
Зараз захисник проходить подальшу реабілітацію на Тернопільщині та поступово повертається до мирного життя.