Втеча двох патрульних із місця стрілянини в Києві знову загострила питання про реальний стан патрульної поліції. Про причини цієї ситуації, кадровий дефіцит, навантаження та межі реформи DW поговорила з екскерівником патрульної поліції Києва Юрієм Зозулею.
Інцидент стався 18 квітня в Голосіївському районі Києва. Унаслідок пострілів озброєного нападника загинуло семеро людей, ще низка людей зазнала поранень. Екіпаж патрульної поліції, який прибув на місце стрілянини, втік. Саме цей епізод, зафіксований на відео, викликав суспільне обурення.
Юрій Зозуля вважає, що за одним випадком не можна робити висновок про провал усієї системи. За його словами, поліцейські регулярно стикаються з критичними ситуаціями, нападами та застосуванням зброї, однак далеко не всі такі випадки стають резонансними. Водночас він наголошує: конкретний фрагмент із двогодинного проміжку від першого виклику до ліквідації вбивці справді виглядає погано, але причини поведінки саме цих патрульних мають встановити слідчі. Для цього є записи з нагрудних камер та інші матеріали.
На його думку, не варто поспішати з висновками щодо двох конкретних поліцейських, адже кожен працівник поліції є результатом того, як із ним працює система, як він тренується, розвивається і яку має морально-психологічну підготовку. Зозуля підкреслює, що неможливо однаково підготувати весь особовий склад і неможливо заздалегідь знати, як людина поведе себе в критичний момент. За його словами, людина може 10 років тренуватися, а в критичній ситуації — злякатися і втекти.
Коментуючи тактичний бік дій на відео, Зозуля визнає, що питання є, але не хоче розбирати їх публічно. Він зазначає, що об’єктивну оцінку мають дати слідство, ДБР і внутрішнє розслідування Нацполіції.
Окремо він пояснює, чому в суспільстві склалося враження, що поліцейські бояться застосовувати зброю навіть тоді, коли це необхідно. На його думку, причина лежить не лише в роботі поліції, а в тому, що відбувається після застосування зброї. Далі починають працювати судова система, прокуратура і ДБР. Зозуля каже, що за час керівництва управлінням мав десятки кейсів застосування зброї, але не пам’ятає жодного вироку. Як приклад він наводить перший резонансний випадок із BMW у Києві у 2015 році, за яким досі немає рішення суду. За його словами, Сергій Олійник увесь цей час сумлінно служив у патрулі, а зараз воює у складі бригади “Хижак”, однак справа досі тягнеться. Саме тому поліцейський, перш ніж натиснути на гачок, думає не тільки про загрозу, а й про те, скільки років його потім судитимуть.
Зозуля вважає, що ця проблема має вирішуватися на законодавчому рівні — через зміни до Кримінально-процесуального кодексу, Кримінального кодексу, законів про прокуратуру і про суд, а також через зміну судової практики щодо осіб, які виконують правоохоронні функції. За його словами, це питання порушували на рівні Нацполу, міністерства та з депутатами, але до потрібного формату так і не дійшли, а після початку великої війни тема відійшла на другий план.
Ідею про те, що поліцейські мають проходити бойовий досвід ближче до фронту, Зозуля оцінює скептично. На його думку, це радше реакція на суспільний запит, ніж реалістичний план. Він пояснює, що за нинішнього некомплекту кадрів у Києві незрозуміло, скількох людей можна відправити, на який строк і хто в цей час виконуватиме їхню роботу. Крім того, нормальна підготовка до бойових завдань у сильних підрозділах займає півроку, а потім ще місяць-два адаптації. Якщо ж просто відправити поліцейських на певний час у Краматорськ, це, на його думку, не дасть належного ефекту. Він іронічно зауважує, що якщо відправляти по п’ять людей раз на півроку, то всі будуть підготовлені лише через тридцять років.
Оцінюючи шлях реформи від 2015 року, Зозуля нагадує, що спочатку патрульна поліція в Києві замислювалася як система із 200 екіпажів, по 20 у районі, які опрацьовують виклики по 102 і патрулюють вулиці. Згодом її функціонал значно розширився. До первинних завдань додалися дороги, супроводи, масові заходи, охорона громадського порядку під час протестів. Окрім екіпажів у Toyota Prius, з’явилися велопатруль, мотопатруль, кавалерійський патруль, підрозділи тактико-оперативного реагування і тактичні підрозділи силової підтримки. Апарат, який стартував із 30 людей, виріс до кількох сотень.
Головною проблемою сьогодні Зозуля називає людей, точніше їхню нестачу. За його словами, дефіцит кадрів є по всій державі, але в патрульній поліції він особливо відчутний. У 2022–2023 роках набори фактично були закриті через пріоритет мобілізації, тоді як звільнення не припинялися від 2015 року. Після початку повномасштабного вторгнення баланс різко змінився: людей звільняється більше, ніж приходить. Частина пішла до Збройних сил, частина воює у складі поліцейських підрозділів “Лють” або “Хижак”, ще частина залишила службу заради іншої роботи.
У результаті патрульна поліція має від’ємний баланс по людях без достатнього притоку нових кадрів. Однією з причин цього Зозуля називає неконкурентне співвідношення навантаження і зарплати. За його словами, патрульний у Києві сьогодні отримує 30 тисяч гривень, а цих грошей вистачає хіба що на оренду житла і базові витрати. Про розвиток, накопичення чи кредит на житло, на його думку, не йдеться.
Через це кадровий дефіцит став настільки великим, що вже не дає повною мірою виконувати всі функції. При цьому самих функцій у поліцейських стає дедалі більше. Патрульних залучають до роботи з групами оповіщення та ТЦК, до чергування на блокпостах навколо міста, до супроводу вантажів, зокрема небезпечних і військової техніки, яка йде через Київ нон-стоп. За таких умов, каже Зозуля, поліцейські фактично працюють замість двох змін у три зміни. А якісна правоохоронна функція неможлива без елементарного відпочинку, інакше зростає ризик помилок і виснаження.
Другою великою проблемою він називає підготовку. Базове навчання в академії патрульної поліції триває кілька місяців, але цього не може вистачити на все життя. Навички потрібно постійно підтримувати, розвивати й удосконалювати. Однак сьогодні, за словами Зозулі, поліцейські не мають для цього достатньо часу і ресурсу. Підготовка мала б відбуватися під час служби, але за умов некомплекту жоден командир не може просто зупинити виконання функцій заради тренувань.
Зозуля також описує, як на патрульних постійно покладають нові завдання. Він говорить про чітку вертикаль — патрульна поліція, Нацполіція, МВС, Кабмін, Верховна Рада — і зазначає, що політику формує міністерство, а Нацполіція втілює її на практиці. Проблема, за його словами, в тому, що багато функцій з’являються реактивно. Наприклад, через повномасштабну війну виникла потреба законно зупиняти цивільні автомобілі на блокпостах, супроводжувати військові вантажі, а також забезпечувати роботу офіцерів освітньої безпеки в школах. Проблема не в самих завданнях, а в тому, що ніхто системно не аналізує, чи вистачає на це людей.
Відповідаючи на запитання, хто сьогодні йде служити в патрульну поліцію, Зозуля нагадує, що у 2015 році це було місце, куди приходили на хвилі великої реформи, з відчуттям місії та змін. Тоді служба була престижною, а патрульні сприймалися як символ нової держави. Тепер цього ефекту вже немає. Сьогодні, на його думку, в поліцію приходять люди з дуже різною мотивацією. Для когось це просто одна з професій, для когось — можливість не служити в армії і не потрапити на фронт. При цьому навіть серед самих поліцейських багато хто йде воювати, не завжди виключно за власним вибором, бо бойові підрозділи також треба поповнювати.
Попри всі проблеми, Зозуля вважає, що реформа патрульної поліції вдалася. На його переконання, це чи не єдиний процес серед реформ за роки незалежності, який реально спрацював і створив результат, що вже неможливо відкотити назад. Як приклад він наводить зміну моделі взаємодії між громадянином і правоохоронцем. За його словами, сьогодні важко уявити ситуацію, в якій пересічний водій після зупинки патрульним просто дає 200 гривень і їде далі. Це, на його думку, свідчить не лише про зміну в поліції, а й про зміну суспільної свідомості.
Авторка: Лілія Ржеутська, кореспондентка Dеutsche Welle в Києві
Джерело: Dеutsche Welle